Історичний архів. Наукові студії

ПРОЦЕС РЕВОЛЮЦІЇ-КОНТРРЕВОЛЮЦІЇ В ЦЕНТРАЛЬНІЙ ТА СХІДНІЙ ЄВРОПІ 1917–1920 РОКІВ: ТЕОРЕТИЧНИЙ ОГЛЯД

Dmytro Bondarenko

У статті проведено короткий аналіз процесів революції і контрреволюції в деяких державах Центральної та Східної Європи в 1917–1920 рр. на підставі найбільш значущих історико-соціологічних досліджень Питирима Сорокіна, Оскара Яси, Чарльза Тіллі, Пйотра Штомпки та ін. Виявлено основні фази і закономірності революційних процесів. Продемонстровано, що процес революції і контрреволюції в різних країнах Центральної та Східної Європи мав однакові причини, фази розвитку і закономірності, але призвів до різних результатів. Наприклад, кульмінацією революції в усіх розглянутих країн був більшовизм та Червоний терор, і контрреволюція виникала саме як відповідь на ці явища. Тобто, революція починалась із ліберальнодемократичної фази, потім переходила до другої фази – більшовицької диктатури. Саме тут виникла контрреволюція як відповідь на виклик більшовизму, яка також мала деякі етапи та особливості. Наприклад, якщо у Фінляндії контрреволюція перемогла самостійно, то в Україні та Угорщині – через інтервенцію сусідніх держав, а в Росії вона взагалі не перемогла. Тут треба зауважити, що Гетьманський переворот в Україні та проголошення Української Держави було проявом саме контрреволюції, а не так званого «консервативного етапу української революції», як це вважається в сучасній українській історіографії. Таким чином, історія продемонструвала деякі закономірності революційного процесу, який мав подібні причини і фази, але різні результати і наслідки. Наприклад, якщо у Фінляндії та Угорщині більшовизм зазнав поразки та перемогла контрреволюція, то в Росії, навпаки, більшовикам вдалося зберегти владу, проте, вони вимушені були зробити значні поступки суспільству у вигляді НЕП. Ця проблема досліджена в цій статті, застосовуючи порівняльно-історичний аналіз.

ДОНЬКА ПОЛЬСЬКОГО КУПЦЯ, ДРУЖИНА УКРАЇНСЬКОГО ЦУКРОЗАВОДЧИКА

Ольга Гайдай

На початку ХХІ ст. у всіх сферах суспільного та культурного життя України починає відроджуватися інтерес до ролі та діяльності купецтва як стану. За радянських часів купецтво згадувалось в основному з негативним відтінком. І лише з набуттям Україною незалежності з’явилася можливість розпочати новий етап у дослідженні загальноросійського та регіонального купецтва. Благодійній діяльності родини цукрозаводчиків Харитоненків присвячено багато праць, але майже не звертається увага на представниць жіночої лінії цієї династії, зокрема, на їхню сумлінну повсякденну працю щодо становлення й розвитку в Україні благодійництва й жіночої освіти. Жінки династії Харитоненків відгукувалися на зацікавлення значної частини суспільства проблемами благодійництва, жіночої освіти. Вони здійснили на Сумщині конкретні кроки щодо втілення в життя бажання надати жінкам освіту. Звичайно, благодійницька, культурницька та просвітницька діяльність жінок родини Харитоненків не носила суто українського спрямування. Вона здійснювалася в русі загальноросійської культури. Однак, не можна заперечувати того, що їм вдалось продемонструвати зразки успішної організації навчально-виховного процесу. Своєю наполегливою працею вони сприяли підготовці громадської свідомості до сприйняття необхідності діяльності відкритих всестанових жіночих навчальних закладів. Науковий інтерес мають також проблеми пов’язані з підприємництвом, спадкоємності родинного підприємництва, проблеми пов-сякденного життя та сімейно-родинних відносин.

POLSKO-UKRAIŃSKA WSPÓŁPRACA WOJSKOWA W LATACH 1992–2017

Marek Żyla

W ramach stosunków międzynarodowych obok międzynarodowej współpracy politycznej, ekonomicznej, kulturalnej czy ekologicznej coraz częściej podejmowana jest także współpraca wojskowa. Zaproszenie do „wspólnego żołnierskiego stołu” zbliża armie, dając zarazem możliwość wzajemnego poznania. Współpraca wojskowa umożliwia porównanie strukturalnego układu sił zbrojnych, procesu szkolenia, wyposażenia wojskowego oraz wymianę doświadczeń szkoleniowych. Jest też okazją do zapoznania się z najnowszymi trendami rozwojowymi techniki bojowej. Dzięki niej znacznie spada ryzyko wybuchu otwartych konfliktów zbrojnych, co przyczynia się do umocnienia bezpieczeństwa międzynarodowego. Współpraca wojskowa jest bardzo ważnym elementem bezpieczeństwa międzynarodowego, ponieważ „dojrzałe” państwa dostrzegają w tej formie kontaktów zarówno interesy własne, jak i interesy swoich partnerów. Historia i tradycje polsko-ukraińskich kontaktów wojskowych są równie bogate jak relacje między oboma narodami. Intensywna współpraca wojskowa swoimi początkami sięga połowy XVI wieku. Jej podstawą było dążenie do militarnego zagospodarowania Kozaków, będących paramilitarną formą samoorganizacji miejscowego społeczeństwa. Kolejny rozdział polskoukraińskiej współpracy wojskowej rozpoczął się tuż po zakończeniu I wojny światowej. Polskie władze państwowe, analizując sytuację polityczno-militarną, od samego początku dostrzegały znaczenie Ukrainy dla przyszłego układu sił w Europie oraz jej wpływ na bezpieczeństwo Polski na wschodzie. Miało to szczególne znaczenie w kontekście rosnącego zagrożenia ze strony bolszewickiej Rosji. Za początek kontaktów wojskowych z niepodległą Ukrainą należy uznać ustalenia poczynione 14 stycznia 1992 r. w trakcie wizyty w Polsce ministra obrony Ukrainy gen. płk. Konstantina Morozowa. Pod względem formalnym prawną podstawą współpracy stało się podpisane 3 lutego 1993 r. w Kijowie Porozumienie między Ministrem Obrony Narodowej Rzeczypospolitej Polskiej a Ministrem Obrony Ukrainy o współpracy w dziedzinie wojskowej.

WBREW „CHOLERA MORBUS” – DWUKROTNY TESTAMENT DOKTORA ADOLFA STERNA (1834 і 1861) DUCHOWYM I MATERIALNYM PODSUMOWANIEM ŻYCIA

Dariusz Zlotkowski

Wśród źródeł historycznych istotne miejsce zajmują testamenty. Sporządzali je przedstawiciele różnych grup społecznych, poczynając od ludzi zamożnych a na żebraku kończąc. Wśród nich znajdują się testamenty lekarzy częstochowskich, m.in. doktora Adolfa Sterna (Szterna). XIX stulecie zwane powszechnie „wiekiem żelaza i pary” przyniosło, głównie mieszkańcom Europy, wyraźny postęp w wielu dziedzinach życiа. Upowszechniały się owoce wiedzy technicznej, z rozwojem kolei na pierwszym miejscu. Znikały ostatnie białe plamy na mapach świata. Nastąpił znaczący rozwój wiedzy medycznej. Nie wszystkie „zmory poprzednich epok" zdołano jednak ostatecznie i definitywnie pożegnać. Wśród nich m.in. była „cholera morbus", która nawiedzała ziemie polskie. Niniejszy tekst ma posłużyć uzyskaniu odpowiedzi na następujące pytania badawcze: jak wyglądała zawodowa i rodzinna rzeczywistość lekarza małego miasteczka, takiego jakim w połowie XIX stulecia była Częstochowa; jak przedstawiała się ekonomiczna polaryzacja społeczności żydowskiej tego czasu i sfera trzecia to obraz bieżącej walki z tą chorobą a także ukazanie drogi lekarzy w poznaniu jej istoty. Dr Adolf Stern pierwszy akt swej ostatniej woli spisał 13 lipca 1834 roku. W roku 1861 sporządził drugi swój testament. Analiza dwóch testamentów częstochowskiego lekarza, któremu przyszło się zmierzyć z cholerą „morbus”, dają obraz życia przedstawicieli społeczności żydowskiej u progu przemysłowego rozwoju Częstochowy. Mamy tu rzadką możliwość porównania pozycji materialnej i towarzyskiej człowieka aktywnego zawodowo. Znajdujemy w nim obraz bliższej i dalszej rodziny autora, poznajemy jego stosunek do religii mojżeszowej i wreszcie opis znaczącej pozycji materialnej.

СТРАТЕГІЧНА ДУМКА В ПОЛІТИЦІ БЕЗПЕКИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Piotr Krzykowski

Кожна держава має право визначати свій набір національних інтересів та їх пріоритети, реальні та потенційні загрози національній безпеці, відповідно до яких перелік цих елементів визначається на законодавчому рівні. Проблема безпеки України охоплює не лише традиційну армію, а й економічні та політичні фактори. Питання національної та історичної ідентифікації, а також проблеми демократизації та внутрішньої стабільності перетинаються. Міждержавні відносини – це той хомут, що утримує безпеку кожної країни. Це стосується й України. Країна, яка після незалежності повинна були вказати своє місце у світі, визначити своє стратегічне мислення і таким чином вказати основні напрями зовнішньої політики. Процес створення незалежної української держави приніс із собою проблеми, пов’язані з гарантією її безпеки. Було очевидно, що сталий розвиток України як суверенної та демократичної держави залежить від реалізації національних напрямів внутрішньої та зовнішньої політики. Політики щодо створення системи, яка би забезпечувала захист життєво важливих інтересів держави. Система, яка створювала б основу для безпеки суспільства, його матеріальних і духовних цінностей, а також прав і свобод особистості в системі внутрішніх і зовнішніх загроз. Це забезпечило би територіальну цілісність та непорушність кордонів. Жодна держава не може самостійно протистояти всім проблемам, пов’язаним із забезпеченням національної безпеки. Вирішення проблем з його побудовою починається відразу після здобуття незалежності. Застосовуючи заходи національної безпеки, ми створюємо остаточну стратегічну думку держави. Це змушує визначити пріоритетні національні інтереси та цілі, які варто з’ясувати в процесі розробки політики національної безпеки. Створення української стратегічної думки передбачало прийняття різних варіантів, способів та шляхів досягнення цілей. Метою статті є представлення стратегічної думки в політиці безпеки України. Це спроба наближення ідеї стратегічної національної безпеки. У статті представлені українські ідеологічні та політичні питання початку ХХ століття та процес створення ефективної системи національної безпеки після 1991 року.

ВПЛИВ МИКОЛАЇВСЬКОГО МОРСЬКОГО ТОРГОВОГО ПОРТУ НА ЕКОНОМІКУ МИКОЛАЄВА ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Лариса Левченко

Частина 2 (початок статті в № 20 «Історичного архіву» 2019 р.)

ІСТОРІЯ БАЛТІЙСЬКОЇ ФІЛОЛОГІЇ В НІМЕЦЬКИХ УНІВЕРСИТЕТАХ (ХХ–ХХІ СТОЛІТТЯ)

Наталя Мелінчук

У цій статті проаналізовано та охарактеризовано розвиток балтійської філології в німецьких університетах (ХХ–ХХІ ст.), а саме: естонієзнавство, латвієзнавство та литовознавство. Балтійська філологія представлена у двох німецьких університетах, а саме: університет ім. Ернста Моріца Арндта м. Грайфсвальд – 17.10.1456 (Ernst-Moritz-ArndtUniversität Greifswald) та Вестфальський університет ім. Вільгельма м. Мюнстер – 16.04.1780 (Westfälische Wilhelms-Universität (Münster)). 1930 р. засновано «Слов’яно-балтійський семінар» у Вестфальському університеті ім. Вільгельма м. Мюнстер. Також у цьому навчальному закладі функціонує «Інститут міждисциплінарних балтійських студій», який засновано колишньою ректоркою університету Марією Васною у 1993 р. «Інститут балтистики» в університеті ім. Ернста Моріца Арндта м. Грайфсвальд засновано 18 травня 1993 р. на філософському факультеті. Предметом наукового дослідження німецьких вчених-балтистів є балтійське мовознавство та балтійське літературознавство в діахронічному та синхронічному аспектах. Зокрема, давньолитовська, давньолатиська та давньоестонська мова та література, давньотеологічна балтійська філологія, балтійське лінгвокраїнознавство. Особливої уваги дослідники звертають на порівняльний (компаративний) аспект вивчення, а саме: слов’яно-балтійські лекціонарії, полоністично-литовські студії, а також балтійсько-хорватські мовно-культурні зв’язки. У німецьких університетах професорсько-викладацьким складом проводяться, зокрема: колоквіуми «Балтійські мови та літератури та їх роль у німецьколитовській площині» («Die baltischen Sprachen und Literaturen und ihre Rolle bei der deutsch-litauischen Begegnung»), конференції з нормативів мовної політики у перекладі з німецької мови на балтійські мови, круглі столи під назвою «Кірха (церква) та світ періоду раннього Нового часу в Пруссії» («Kirche und Welt in der frühen Neuzeit im Preußenland»), лекціонарії/лекції «Культура – влада – ідентичність» («Kultur – Macht – Identität»), семінари «Слов’яно-балтійський семінар» («Slavisch-Baltisches Seminar»), наукові симпозіуми «400 років Литовській Біблії Бретке – філологічний та теологічний аспекти дослідження» («400 Jahre Litauische Bibel – philologische und theologische Aspekte der Bretkeforschung»), які присвячені вивченню та дослідженню балтійських студій. При університетах функціонують «Інститути балтистики» (das Institut für Baltistik), «Інститут міждисциплінарних балтійських студій») («Das Institut für Interdisziplinäre Baltische Studien») з такими кафедрами, а саме: кафедра балтійського мовознавства («Lehrstuhl für baltische Sprachwissenschaft»), кафедра балтійського літературознавства («Lehrstuhl für baltische Literaturwissenschaft»),кафедра балтійської філології (Lehrstuhl für Baltische Philologie). Друком виходять наукові збірники, а саме: «Балтійська філологія» («Philologia Baltika»), «Слов’яно-балтійські студії» («Studia slavica et baltica»), «Наукові праці слов ᾿ яно-балтійського семінару Вестфальського університету ім. Вільгельма м. Мюнстер: мова – література - історія культури» («Veröfentlichungen des Slavisch-Baltischen Seminars der Westfälischen Wilhelms-Universität: Sprache – Literatur – Kulturgeschichte») та досліджується наукова кафедральна тема «Кордони з семіотичної точки зору» («Grenzen und Räume aus semiotischer Sicht»). З-поміж академічних дисциплін, які включені до навчального плану спеціальності «Балтійська філологія (естонієзнавство)», «Балтійська філологія (латвієзнавство)» та «Балтійська філологія (литовознавство)» з підготовки фахівцівбалтистів зазначено: балтійське літературознавство, балтійське мовознавство, балтійська діалектологія, балтійське теологічне літературознавство, історія давньоестонської мови, історія давньолатиської мови, історія давньолитовської мови, історія естонської літератури (від витоків до сьогодення/сучасності), історія латиської літератури (від витоків до сьогодення/сучасності), історія литовської літератури (від витоків до сьогодення/сучасності), лінгвокраїнознавство (Естонія, Латвія, Литва), порівняльне літературознавство (компаративістика) та ін. Варто наголосити на тому, що у «Бібліологічному словнику» (1985 р., 2002 р.) російського теолога Олександра Володимировича Меня (22.01.1935 – 09.09.1990 рр.) йдеться про «Литовську Біблію» та її переклади.

ПОЛЬЩА Й УКРАЇНА: ПРОБЛЕМИ Й ПЕРСПЕКТИВИ НАУКОВОГО ДІАЛОГУ

Ольга Морозова

Метою статті є виокремлення й аналіз ключових проблем спільної історії українців і поляків ХХ ст., що неоднаково трактуються в науковій літературі й викликають певний резонанс серед українського й польського населення, прогнозування перспектив подальшого українсько-польського наукового діалогу. Автор поставив перед собою такі завдання: виокремити найголовніші проблеми українсько-польських відносин ХХ століття, висвітлити позицію українських і польських вчених щодо дискусійних питань спільної минувшини українців і поляків, спрогнозувати перспективи розвитку наукового діалогу між науковцями України та Польщі. При написанні статті автором були використані загальнонаукові емпіричні (опис) й теоретичні (аналіз, синтез, узагальнення, індукція, пояснення) методи дослідження. Наукова новизна статті полягає в тому, що автором була піднята проблема дражливих питань українсько-польської історії в контексті розвитку наукового діалогу між Україною й Польщею. Автор доходить висновків, що сьогодні науковцям України та Польщі вкрай необхідно прийти до виваженої спільної точки зору щодо гострих моментів спільного буття. Корисним при дослідженні актуальних проблем українсько-польської минувшини було би використання міждисциплінарного підходу, зокрема звернення уваги на соціальні, економічні, культурні чинники проблеми тощо.

ПОЛЬСЬКА ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЩОДО БАЛТIЙСЬКИХ ДЕРЖАВ У МІЖВОЄННЕ ДВАДЦЯТИРІЧЧЯ

Sławomir Piotrowski

Після відновлення незалежності в 1918 році польська держава, крім необхідності побудови державного апарату, була змушена боротися за свої кордони, а потім і за їх визнання на міжнародній арені. Ще одним надзвичайно важливим завданням польської дипломатії було питання створення системи союзів, яка би дала Польщі та нововідродженим державам гарантії безпеки субрегіону. Із цією метою у перші роки після закінчення війни Варшава посилено прагнула створити постійну форму політичного та військового співробітництва в межах субрегіону Центрально-Східної Європи та Балтійського моря. У Варшаві 17 березня 1922 р. Польща, Латвія, Литва, Естонія та Фінляндія навіть підписали угоду, яка в далекосяжних планах польського Міністерства закордонних справ повинна стати кроком до створення т. зв. Балтійського союзу. Однак проблема полягала в тому, що в той час у Фінляндії велику роль відігравала тенденція до зміцнення співпраці зі скандинавськими країнами та бажання прийняти політику нейтралітету. Литва, однак, не бажала надалі зміцнювати відносини з Польщею, з якою вона залишалася в конфлікті після окупації Вільнюса у квітні 1919 р. військами генерала Лучана Желіговського. Цей факт викликав хвилі критики щодо Варшави у Західній Європі. Можливість покращити імідж з’явилася у січні 1923 року, коли Литва усунула французький гарнізон та анексувала т. зв. Клайпедський край. Урівноважена та спокійна реакція Варшави на литовські кроки була позитивно оцінена західними державами. Хоча жодна з концепцій побудови альянсу, здатного протистояти Радянській Росії і таким чином запевнити безпеку собі та своїм союзникам, не була втілена в життя, однак їх аналіз сьогодні дозволяє висунути тезу про те, що доля цієї частини Європи ніколи не була байдужою для Польщі. Вона завжди була пов’язана з безпекою усього субрегіону, про що свідчить нинішня політична та військова прихильність у формі бойових груп батальйонів як частини ініціативи НАТО, як посилена Розширена Присутність.

ЧЕРВОНИЙ ТЕРОР НА МИКОЛАЇВЩИНІ В 1919 РОЦІ

Олександр Сердинський

Тема червоного терору на Миколаївщині у 1919 році є практично недослідженою. Вивчення проблеми, яка розглядається у цій статі, є необхідним і актуальним у зв’язку з новими концептуальними підходами до вивчення питання червоного терору на території України в роки громадянської війни. Цей процес мав агресивний характер, а не був актом самозахисту, як стверджували радянські історики. Мета статі: комплексно проаналізувати процеси, пов’язані з виникненням більшовицького терору, охарактеризувати засоби й механізми терору, з’ясувати, що терор не зміг допомогти більшовикам утримати владу на Миколаївщині у 1919 році. Завдання дослідження: охарактеризувати економічний курс більшовиків під назвою «воєнний комунізм», що привів до масових селянських повстань на території Миколаївщини, визнати, що терор більшовиків мав агресивний характер проти цілих верств населення, які були поставлені поза закону, з’ясувати, що більшовицький терор опирався не на правові закони та судові органи, а виконувався з допомогою «надзвичайних комісій» та революційних трибуналів, охарактеризувати види покарання, пов’язані з червоним терором: примусові роботи, тюремне ув’язнення, масові розстріли, висвітлити наслідки більшовицького терору на Миколаївщині в 1919 році. У статті автор наводить сумну статистику червоного терору на Миколаївщині й робить висновок, що червоний терор був агресивним, а не захисним явищем і був направлений проти цілих верств населення, яких більшовики оголосили поза законом; терор більшовиків опирався не на правову основу та судові органи, а виконувався з допомогою «надзвичайки» та революційного трибуналу; репресії більшовиків не допомогли їм утримати владу у 1919 році.

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА ТА ПРОБЛЕМА ЇЇ ВИЗНАННЯ

Наталія Тріфонова

У статті розглянуто період дипломатичної діяльності Української Народної Республіки. 22 січня 1918 р. (9 січня) Центральна Рада видала свій IV Універсал, за яким УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». Саме з цього історичного моменту на карті повоєнного світу з’явилася ще одна держава, що героїчно боролася за свою самостійність. Проголошення незалежності відбулося в украй важкий час – у період громадянської війни та утвердження більшовицької влади. З нуля потрібно було налагоджувати економічне, політичне та культурне життя. У таких умовах першочерговим завданням було домогтися визнання на міжнародній арені. Важливу роль у цьому відіграло підписання 9 лютого 1918 р. у Бересті (інакше Брест-Литовському) мирного договору між Українською Народною Республікою з одного боку, та державами Четверного союзу (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною) – з другого. Упродовж 1917–1921 рр. була створена і діяла мережа дипломатичноконсульських установ України. Після 1920 р. міжнародна спільнота змушена була визнати уряд УРСР. Україна на тривалий час позбулася можливості формувати та втілювати самостійну зовнішню політику. Мета статті показати, що не дивлячись на складну зовнішню та внутрішню ситуацію, Українська Народна Республіка ще в ті часи була повноцінним суб’єктом міжнародних відносин на карті світу.

«1919 РІК В ІСТОРІЇ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ДО 100-РІЧЧЯ ПРОГОЛОШЕННЯ ЗЛУКИ УНР І ЗУНР» (МІЖНАРОДНА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ, 6–9 ЧЕРВНЯ 2019 р.)

Ольга Морозова